Надія Наді

Надя Зеленкова - спікерка білоруської діаспори в Естонії (Мінськ-Таллінн)
Надія Наді
Надя Зеленкова - спікерка білоруської діаспори в Естонії (Мінськ-Таллінн)
Для білорусів та білорусок життя поділилося на “до літа 2020” та “після”, і Надя Зеленкова – не виняток. “До цього літа” вона з’являлася у пресі в ролі експертки: журналістка, власниця креативного медіаагентсва Red Graphic, разом з чоловіком співзасновниця сміливого порталу KYKY.org, галереї сучасного мистецтва “Ў” та разом з тим винного У-бару.

Тепер Надя відома і тим, що вона дружина Саші Василевича, який сидить у тюрмі з серпня 2020. Там він пропустив не тільки рік життя, але і народження молодшої доньки. Саша й сам зараз на слуху не завдяки своїм проєктам Vondel/Hepta, галереї “Ў”, kyky.org та The Village-Білорусь, а завдяки зворушливим казкам “Тато і Пінгвін”, які він пише в тюрмі для старшої дочки Аделі. Молодша, Уршуля, народилася вже у Таллінні, де Надя продовжує працювати, виховувати дітей, і боротися за повернення до нормального життя для себе і для всіх білорусів та білорусок.

“Ну ось, знову ти до мене приходиш, коли я просто рублюсь”, – жартує Надя.

Вона легко могла би зійти за звичайну успішну естонку: світле волосся і світла шкіра контрастують зі зручним одягом у темних тонах. Робота з планшета, телефона та ноутбука. Сучасна професія і своє агентсво зі співробітниками та співробітницями у всіх куточках світу. Дві світловолосі доньки – маленькі копії самої Наді, які випромінюють радість.
У красивій світлій квартирі беcпорядку значно менше, аніж можна очікувати від зайнятої жінки: іграшки – на полицях, папірці – всі в одній купі, нема гори посуду на кухні чи вежі забутих кавових чашок. Ніякого секрету немає: “Просто всім треба навчитися прибирати за собою відразу”. І правда, Надя одразу ж миє за собою каструлю, одразу ставить книжку на полицю. І це ж за нею повторює старша Аделя: забирає тарілку, миє, ставить на сушку.
Ну ось, знову ти до мене приходиш, коли я просто рублюсь
Ну ось, знову ти до мене приходиш, коли я просто рублюсь
Надя завжди одягнута в чорне: “На його фоні все стає яскравим...І прати можна все зразу”. Після юнацьких експериментів з волоссям, вона зупинилася на короткій стрижці і блонді, який справді має дуже яскравий вигляд на фоні її темного вбрання. Вона найшла те, у чому їй комфортно. Хіба не це той самий “успішний успіх” сучасної жінки: реалізуватися і в кар’єрі, і у материнстві, і в активізмі, виступаючи від імені білоруської діаспори в Естонії і цим же, змінювати світ на краще? А що з цього важливіше?
“Активізм звісно ж не головне. А все інше...Коли як. Зараз треба більше праювати, щоб бути гарною мамою для Аделі та Уршулі”

Заварює каву, ставить на коліна ноутбук, заодно слухає історії старшої Аделі про полювання на покемонів і навіть бере участь в бесіді, не відволікаючись від роботи:
– “Це нечесно, – зауважує Надя, – у тебе ця “крутилка” з призами поряд з домом , а іншим треба за нею кудись ходити”
– “У когось теж є, а у когось – нема”, – констатує факт Аделя.
Несправедливість усюди.
Ні, мам, передача – чотири кілограми…
Ні, мам, передача – чотири кілограми…
Надя каже, що з двома дітьми не важко: тільки б не кричали, а так усе гаразд.

– “Пікачу еволюціонує?”, – здається, це єдиний раз, коли у її кам’яно-спокійному голосі здригнулася емоція: здивування.
– “Так! Він еволюціонує в РАЙЧУ!”
– “Тільки не кричи, Уршуля прокинеться”

Умиротворену сімейну суботу перериває дзвінок. Швидше б відповісти, щоб не розбудити Уршулю:

– “Ні, мам, передача – чотири кілограми…”

Здається, сьогодні всі білоруси і білоруски вже знають, що таке “передача” і що в неї можна поставити, що ув’язнені можуть купити в “отоварці”, що таке “кормушка”, “шмон”, “прес-хата”, і що “баня” в тюрмі це зовсім не баня, а всього на всього душ.
Тим часом Аделя засмучено зітхає: покемон утік. У якийсь момент Надя і сама здається – засинає просто за книжкою. І галасливі ігри Аделі цьому не завада.
Надя знає, що режим впаде. “Звісно ж, просто економічно не витримає.” Вона говорить про боротьбу так спокійно, наче це рецепт оладок.

У неї нема відповіді на питання, які всіх мучать: “ну коли вже?”, “а довго ще?”, “а що робити?”. Надя просто робить те, що потрібно зараз: працювати, відправити дитину до школи, вчити естонську, зібрати діаспору на акцію, написати Саші в тюрму, допомогти зібрати йому передачку.

У Талліннський Клуб Письменників Листів Надя не ходить. Двічі на місяць клуб збирається з горою конвертів, листівок, наклейок та паперу, щоб колективним розумом написати стос листів іменинникам місяця, які сидять у тюрмах. За прикладом таллінської, збираються й інші діаспори, а Надя сміється: “З епістолярним жанром вже все чудово”.

Надя не з’являється на забігах, веломарафонах. Її не побачиш у черзі на фотографію з величезним біло-червоно-білим прапором, і не побачиш як вона махає плакатом на площі. А ще вона не кричить “який жах!”, “люди ж у тюрмах!”. Однак вона виходить говорити з журналістами, знову і знову, терпляче та холоднокровно пояснює: хто ми, чому притягли 600 стільців на площу і чому це важливо. 9 серпня 2021 року, у річницю “виборів без вибору”, діаспора виставила на площі Свободи стільці з іменами всіх політв’язнів, щоб показати наскільки багато невинуватих людей сидить у білоруських тюрмах. Шестиста стільців, які підготували напередодні, не вистачило: за пару днів до в’язниць кинули ще 17 людей. І навіть надрукований за день до цього плакат з цифрою 605, виявився застарілим.

Надя терпливо повторює журналістам те, що не так очевидно для людей довкола: ні, протест не “здувся”. Ні, нас, противників та противниць Лукашенка, все ще більшість. Так, треба й далі “довбати цю владу”, тому що всі ці люди винні лише в тому, що висказались проти неї.
Ні, протест не “здувся”. Ні, нас, противників та противниць Лукашенка, все ще більшість
Ні, протест не “здувся”. Ні, нас, противників та противниць Лукашенка, все ще більшість
Схоже, Надя вже звикла до уваги ЗМІ: вона не здригається при звуці затвора і не напружується, коли бачить камери, як це роблять звичайні люди. “Кожного разу дивлюся на тебе – випрямляю спину”, – буденно іронізує вона сама над собою, коли я вмикаю камеру. І знову повертається до своїх справ.

Надя збирає роздрібнених та похитаних у організовану діаспору і навіть йде на ток-шоу – саме слово вона вимовляє з легкою відразою: “Ой, я така бідна-нещасна, приїхала з Білорусі…”, – Надя передражнює звичну риторику медій і з гримасою відмахується. Але все одно одягає білу сорочку, сідає в крісло візажистки і виходить на сцену.

Модератори в студії зовсім не справляються з веденням дискусії, молодий політик викрикує свою думку кожну секунду, цинічний літній гість дозволяє собі коментарі щодо дівчат у залі. А Надя сидить з кам’яним обличчям. Вона говорить мало, але пояснює усе чітко та розмірено – ніби говорить з дітьми. І ніхто не наважується її перебити.
– Нащо ти це робиш? – запитує мене Аделя, коли вдосталь награлася з камерою.
– Щоби таких чудових людей як твою мама було більше.

Відповідь не задовольнила жодну з нас: Аделя так і не зрозуміла, що такого в камері, якщо є набагато цікавіший планшет.

А я задумалась: більше сильних та впевнених, незворушно-дбайливих, просто хороших жінок зроблять світ кращим. Але ніхто з них не має переживати такі випробування, втрачати дім і рідних, вимушено шукати безпеку в чужій країні. І тим більше виступати у ток-шоу.

Хіба що заради надії.
Авторка: Яна Воронцова
Мінськ-Таллінн
Поділитися:
Читайте також: