Теплична Ганна
Слов’янська бунтарка, яка бореться за можливості для молоді

— Так, може, мені макіяж зробити? — у Ганни тільки брови злегка підфарбовані. Не дочекавшись відповіді, вмить вилітає з кімнати. У приміщенні залишається відголос її хриплого сміху. Ганна літає кімнатами громадського простору «Теплиця» як кіт з мультфільму «Том і Джері»: ось вона тут, за секунду — вже деінде. Ось Ганна знову тут — повертається до кімнати з кавою у паперянці і падає на червоний шкіряний протертий до білого нутра диван.

— Цей диван багато пройшов, переїжджав з нами у кожне нове приміщення «Теплиці», — на бірюзовій футболці Ганни великими буквами виведено «Happy Thoughts all day everyday». Ганна здається світлою: біла шкіра майже зливається з білими стінами простору, очі — світло-світло-зелені, що бірюзова спідниця та футболка були їм майже в тон. Темнюще волосся де-не-де помережене білими пасмами.

Ганна Авдіянц керує громадським простором «Теплиця» у Слов’янську. Центр створили у 2015 році. Як каже Ганна, це місце для громадських ініціатив: хочеш провести майстер-клас з вишивання бісером — проводь. Хочеш організувати велопарад — будь ласка. Не хочеш нічого організовувати — приходь на будь-який захід і розважайся. Ідея проєкту з’явилася у купе поїзда, коли вона із друзями поверталися зі Львова: тоді у Краматорську відкрили простір «Вільна хата», і Ганна повірила, що подібне місце можна створити і у Слов’янську.

— Після цього ми поїхали у Краматорськ, щоб подивитися, як влаштована «Вільна хата». А Коля Дорохов, керівник простору, каже: «Ви не одні такі, хто хоче створити простір у Слов’янську», і розповів про слов’янських активістів, які до нього теж приїжджали. Я знала їх, але не мала контактів. Кажу: «Ну, давай їх номери телефонів». Одразу сіла телефонувати і домовлятися про зустріч.

Ганна хотіла зробити життя в місті яскравішим і використати для цього усі наявні можливості.

Слов’янськ змінився 12 квітня 2014 року, коли місто захопили проросійські сили на чолі з Ігорем Гіркіним. З цього часу і до 4 травня 2014 життя Ганни перетворилося у біганину з 2-річним сином Гаріком на руках між телевізором та комп’ютером — так жінка намагалася відслідкувати усі події, що відбувалися в місті. По двору Ганни їздила «Нона» (самохідна артилерійська гармата), а всередині наростала злість.

Життя переломила прогулянка із сином Гаріком та чоловіком Олександром до Соборної площі, де сім'я мала зустрітися з подругою. У той день дівчата на роликах тишком роздавали стрічки із українським стягом та прапором Євросоюзу. Ганна причепила стрічку до сумки, і сім'я попрямувала до дитмайданчика. Стрічку вгледіли журналісти і почали розпитувати, чи Ганні не страшно. Поки Ганна коментувала, чоловіки зі зброєю оточили її, Олександра, Гаріка, їх подругу та журналістів. Олександр зняв і сховав стрічку в сумку, а Ганна ніби прозріла: своєю позицією вона наражає сина на небезпеку.

4 травня Ганна вирішила виїхати у сусіднє село Черкаське, звідки вона родом і де досі живе її мама. Чоловік залишився у Слов’янську, бо відчував себе потрібним там.

— 11 травня ми святкували День народження Гаріка, а вони референдум влаштували. Зіпсували свято! — жартуючи, Ганна тамує біль.

Коли місто звільнили, Ганна не змогла одразу повернутися. До вересня їздила до чоловіка у Слов’янськ як у гості. Таку реакцію пояснює відчуттям самотності, яке накрило її в окупації:

— Більшість друзів, знайомих та навіть родичів виявилися по ту сторону барикад. Думаєш, що ти сам.

До того ж, Ганна почала займатися активізмом у Черкаському — з мамою організувала вивіз сміття.

— Я односельчанам казала: ви ж так хочете незалежності, так організуйте її. Бо незалежність — це вміння облаштувати собі нормальне життя.

З села Ганна виїжджала у Слов’янськ на свята: 1 вересня почула лінійку без гімну, а День міста, 6 вересня, зустріла без вишиванки. Повертатися у цю атмосферу не хотіла, але її запросили зустріти делегацію від USAID (Агентство США з міжнародного розвитку, яке фінансово допомагає іншим країнам), яка тоді приїхали домовлятися про перший грантовий проєкт у Слов’янську — ремонт дитячого садочку, куди ходив Гарік і куди потрапив снаряд.

«Теплицю» складали як пазл: хтось мав приміщення, у когось нуртували ідеї, хтось був досвідченим у роботі з грантодавцями — всіх їх зібрала Ганна і про «Теплицю» розповідає у множині — ми. Керівницею «Теплиці» є лише на папері, на практиці — з колегами спілкується на «ти», годує їх як мама і обговорює з ними відпустки як подруга.

Діяльність «Теплиці» розпочали з лагідної українізації. «Лагідна українізація» в розумінні Ганни — показувати можливості, які дає Україна. Не нав’язувати любов, а давати вибір. Порівнювати: «ось ви бачили життя, яке було у 2014. Таким життям зараз живуть за 100 км у Донецьку. А ось подивіться, яка Україна». Розпочали з мінімального: відремонтували лавки у подвір'ях, проводили одноденні хакатони для пошуку ідей, реставрували дошки об’яв, створили парклети, намалювали мурали, розфарбували міжбудинкові арки, ба навіть розробили проєкт розвитку велоструктури міста, а також організували поїздки до Києва та Львова.

Ганна вважає: однією з причин, чому почалася війна, є те, що люди не бачили іншого життя, а тому не знали, що відбувається в інших регіонах країни і вірили тому, що скажуть по телевізору. Півтори тисячі гривень на місяць, російські канали, стабільність — і все окей. Ніхто не думав змінювати життя міста, не думав, що має вплив. Максимум, який могли зробити мешканці Слов’янська до війни, — прибрати у себе в під'їзді. На суботник вийти. Побілити стовбури дерев. Зібрати листя і спалити його.

Здається, Ганна Авдіянц завжди була такою, — рішучою і з проукраїнськими цінностями. Але згадує, що проявляти бунтарський дух почала лише у 9 класі, коли всередині неї вирував максималізм, і Ганна не могла визначитися, що їй робити. Грозилася, що після 9 класу піде в ПТУ вчитися на перукаря, хоча її мама не вважала це за освіту.

— Кінець 90-х. Батько пішов з сім'ї, а родина брата не дозволяла йому з нами спілкуватися. Мама сиділа без роботи, а тому думала тільки про те, як заробити кошти і щось дати мені. А я думала про те, щоб вона поговорила зі мною про мої підліткові проблеми. Ось тому я і почала бунтувати абсолютно проти всього.

У 10 класі Ганна ходила лише на ті предмети, якій їй подобались. Носила яскравий макіяж та короткі спідниці з обтягуючими напівпрозорими кофтинками без бюстгальтера.

— Я розумію себе ту — просто хотіла бути комусь потрібною, щоб мене помітили, звернули увагу. Вдома ніхто не мав до мене діла, лишалася тільки школа.

— Я в перукарні танц… — Ганна запинається, щоб мозок опрацював заміну слова «працювала» на «танцювала». — В перукарні ТАНЦЮВАЛА. Мені казали: «Ти стоїш, і видно, що танцюристка». Я ногу завжди виставляю в бік.

Сидячи на фдивані, Ганна витягує праву ногу в бік — і на мисок. Світла спідниця з бірюзовими ялинками спадає з ноги і оголює спортивні гірські босоніжки, з яких визирають пальці з яскраво-салатовими нігтями.

У 2012-му Ганна пішла у декретну відпустку і завершила свою перукарську кар'єру, чим заробляла під час університету. Планувала викладати в університеті хореографію після закінчення аспірантури, але все змінила війна.

— Мене звати Ганна Авдіянц. Я сама родом з села Черкаське. Коли тут створили молодіжний центр, але він не працював як належне, я не змогла пройти повз, — жінка стоїть обличчям до волонтерів, які зібралися розробити стратегію розвитку просторів у Черкаському та Олександрівці.

Нині команда платформи ініціатив «Теплиця» працює з волонтерами над стратегією розвитку інших молодіжних центрів Донеччини.

— За нашим прикладом у Донецькій області створили сто соро-ооо-к (140) молодіжних просторів. В кожному селі! Тепер працюємо і над розвитком цих просторів — навчаємо їхніх волонтерів ініціативності та організації.

Починалося все з майстер-класів, для яких Ганна залучала своїх знайомих. Розмальовували писанки, плели мандали. Запрошували населення через соціальні мережі. Там же і назву обирали — всім Слов’янськом.

Окрім подорожей та активностей, у «Теплиці» волонтери можуть поговорити з молоддю про їхні проблеми: нещасливе кохання чи вступ в університет. Не як психологи, а просто заради підтримки.

—У країні займаються молоддю у двох випадках: якщо ця молодь — або зірки, або вже на самому дні. А молодь, яка бунтує, яка має непорозуміння в сім'ї, нікому не потрібна. І молодіжні центри створені якраз для тих, хто шукає себе. Усі у підлітковому віці мають почувати себе потрібними. Ми в центрі потребуємо їх!

Ганна так і не продовжила боротьбу за крісло в мерії, бо зрозуміла, що значно ефективніша як активістка.

— Ми побачили, що молодь вміє робити щось своїми руками і кайфує від цього. І ми даємо їй ці можливості.

Це життя Ганна називає «безкінечністю».