Остання Настина відрада

- У тих дворах живе бабуся Юзефа, яка ходить з нами на мітинги; каже, майже не бачить між сусідніх хмарочосів неба. Ось там раніше стояла техніка. А вся та ділянка, поросла молодими кущами, колись була гладдю озера, ― Настя показує з балкона на район, що звідси ніби в мініатюрі. Вона виводить пальцями лінії на склі, рухи її майже по-дитячому делікатні, та й у 32 “дорослий” у Насті хіба що вираз брів.

Засклений балкон ― зовсім крихітний, ніби кишенька, пришита до кімнати Настиного тата. Застелений м’якими плетеними доріжками. На стінах ― пружні цупкі шпалери, де-не-де пошматовані Бонею.

Боніфацій ― мовчазний тлустий кіт із лискучою шерстю. Після кастрації перетворивсь на барильце, що ліниво перекочується квартирою. Єдині спалахи активності ― біг по стінах, від чого потерпають килими та шпалери.

Цей балкон колись виходив на нову околицю Києва, тепер ― на спальний район Дарниця, що наввипередки забудовують. Малою Настя сиділа на балконі й рахувала машини ― їх проспектом проїжджало зовсім мало, якраз на дитячу лічбу. На 10 поверсі ввечері було чути, як на озері кумкають жаби. Та поступово лік машинам утрачено, а гул двигунів заглушив жаб і птахів. Щороку Настя бачить дедалі менше неба. Простір ніби звужується, повітря бракне. І метафорично, і буквально ― якщо зовсім вихилитися з балкону, на горизонті видніються труби заводу «Енергія».

Саме через викиди із заводу вже дорослою Настя пропонувала батькам переїхати за межі Києва. Та вони не згодилися ― у цій квартирі мешкають від зведення дому в 1988 році. Тож родина лишилася, і два роки тому Настя пішла на першу акцію протесту проти викидів із заводу. Не планувала стати затятою активісткою ― хотіла підтримати, стати краплею в морі.

А зранку 8 квітня 2021 року зайшла до татової кімнати. Вийшла на балкон і побачила звідти, як по берегу озера, ніби жуки-шкідники, повзуть бульдозери.

Зелений паркан ― символ дедалі численніших забудов зелених зон у Києві ― з’явився навколо Вирлиці 10 років тому. Міська влада викреслила ділянку круг озера з переліку зелених зон і віддала в оренду ТОВ «Мрія-Інвест» у 2005-му, за кілька років компанія «поназбирала» землі поруч і 2012-го озеро почали засипати. Тоді його вдалося обстояти.

Боролися не за саму тільки воду, а за можливість не жити поруч із торгово-розважальним центром, за змогу вийти на прогулянку, проти потоку машин, гамору, гуркоту, щороку дедалі більших, сильніших. Міські водойми ― це можливість протидії зміні клімату. Вони охолоджують повітря, дають достатньо вологи рослинам навколо, що й поглинають вуглекислий газ, і ловлять ворсинками на листках пил і мікрочастинки. Дерева ― ніби стіна, що відгороджує решту простору від шуму з кількасмугового, завше недремного проспекту. Далі за Вирлицею ― заповідні Осокорківські луки, чи не останні, які ще сусідять поруч із Києвом.

Серед дерев ― гнізда ремезів, поруч шпаки, синьошийки, вусаті синички, куріпки. На березі ― єдина колонія мартинів на лівобережному Києві. Їхні старі гнізда переорали, і тепер вони розгублено юрмляться на місці знищеної домівки. Мартини захищають від хижаків пірникозів, лисок, крижнів, чирянок, очеретянок, кобилочок. Над Вирлицею ― міграційний коридор птахів.

На мілководді ― рослини, що під охороною Бернської конвенції та рішення самої ж Київської міської ради, наприклад, латаття біле. У прибережних водах, що ніби межа між водою і суходолом, буяє біорізноманіття: рослини, птахи, амфібії, риби.
Озеро з прибережною ділянкою, огороджене парканом, за яким роками нічого не відбувалося, перетворилося на притулок для любителів алкоголю. Де-не-де поміж пляшок ― шприци. Так сталося, бо забудовник, зобов’язаний піклуватися про орендовану ділянку, цього не робив. Тож тут частіше можна було побачити самотніх рибалок, аніж родини на відпочинку. Так і пояснювали: мовляв, подивіться, кому треба цей брудний закуток, нехай краще тут буде торгово-розважальний центр. На планах забудовника чорний прямокутник розтягується на половину території від станції метро «Харківська» до станції метро «Вирлиця». Це понад 90 тисяч квадратних метрів і паркінг для понад 1700 машин.

8 квітня Настя не витримала.

- Я просто кинула клич у всі групи району, де була з часів протестів проти викидів з «Енергії», ― говорить Настя. ― Викликала поліцію, приїхали патрульні, слідчо-оперативна група, поспілкувалися за парканом з підрядником і внесли мою заяву в єдиний облік звернень ― але не в єдиний реєстр досудових розслідувань, тобто розслідування не почали. Представник забудовника до нас так і не вийшов.

Відтоді Настин балкон перетворився на спостережний пункт, звідки вона щоранку оглядала, чи не поновили будівельні роботи. У її мовлення прийшли слова «оцінка впливу на довкілля», «міністерство», «комісія», «міська влада», «сфальсифіковані документи», «суд», «кримінальне провадження», «порушення норм», «прокуратура». Кодекси та закони вчила ночами, вдень працювала з дому, поглядаючи на озеро, щоб, за потреби, виходити та спиняти техніку. Почалися суперечки з охоронцями, вибиті з рук телефони, погрози, наклепи, атаки в соцмережах, зноси паркану. Проти Насті й команди виступили нібито ветерани, які вимагали звести тут реабілітаційний центр. У кулуарах їй доводилося вивчати імена й прізвища депутатів і депутаток, і розбиратися, хто ж їх підтримує. Під КМДА на неї та решту команди кидалися з кулаками, вириваючи плакати. Настю за старі фотографії з Мінська звинувачували в прихильності до режиму Лукашенка, а за знимки зі Стамбула ― в любові до задимлених мегаполісів, а відтак ― нещирому екоактивізмі. Словом, Настя пройшла чи не через усі кола “хрещення” київських активістів, що борються проти забудови.

Її мама, хоч і підтримує, та переживає. І сама виходить на акції, але боїться, щоб доньку не займали люди, що «мають гроші і здатні на все». Бо хто захистить її дочку, поки вона захищає озеро?

Мама полишає нас на кухні. Тут ― звичайний холодильник з магнітами, та інший балкон, що виходить на сонячну сторону. На ньому ― фрукти й дерев'яні тумби. Кіт Боня мовчки сідає поруч ― так просить їсти.
Настю так зачепило те, що діється з озером, що вона виявилася здатною переступити через звичний плин життя.

Настя вивчала філологію, потім працювала літературною редакторкою в кількох медіа, аж поки не опинилася на телеканалі. Спокійна робота вдома її влаштовувала. Неспокійним був лише чоловік ― він, анархіст, панк і атеїст, здавався дивною парою для юнки з консервативної родини. Вони розлучалися, сходилися знову, Настя все намагалась лишитися собою, а він повсякчас ставав іншою людиною. Врешті сім років тому вона повернулася до батьків, і з бажання зайнятися чимось новим пішла на гавайські танці. Там, у справжньому ніжному танку, а не в голлівудській виставі з кокосами на грудях, була рівність між усіма, хто танцював поруч. До початку активізму цьогоріч на її сторінці у фейсбуці були хіба що відео із занять.

- Гавайські танці завжди рухами розповідають історію про природу, ― каже Настя. ― Наприклад, недавно на Гаваях захищали священну гору Мауна-Кеа від встановлення там телескопу ― і частиною акції був танець про її збереження. Усе просякнуте природою, бережким ставленням до неї ― мені це дуже близьке. Я якось станцювала «Я піду в далекі гори» як гавайський танець. Було дуже легко: любов, гори, вітер. Про Вирлицю треба схоже…

На танцях Настю почали називати «Кит», щоб відрізнити від її тезок. Кити ― її улюблені тварини. Величні, спокійні. З китами у неї прикраси, м’які іграшки, плакати. Настю заворожує: такі великі, а нікому не чинять шкоди. І вона зі своїм бажанням до спокою і неспішності хотіла б того самого.

І їй, і решті активістської четвірки, що вже здружилася, складно ― Настя жартома називає їх «толерантними інтровертами». Замість зупинення техніки й судів вони би радше проводили вечори спокійно удома, і не говорили б по телефону чи на камеру, а краще писали б листи.

Але ніхто за них цього не зробить ― попри населеність району, місцеві переважно інертні, приходять хіба що на гучні мітинги чи покази кіно. Активісти й активістки з інших районів Києва (а проблем із забудовою не бракує в жодному) долучаються до лекцій, нетворкінгів, толок. Настя воліла б перетворити Вирлицю на покращений спогад про власне дитинство ― пікніки, лавочки, риболовля, прогулянки, спостереження за птахами, ігри, широкі доріжки між очерету, пірс.

- Раніше мені здавалося, що достатньо мати сім’ю, спокійно працювати, мати хобі ― я ніби знайшла себе. Але, напевно, соціальна пасивність мене не влаштовувала. Я відчуваю свій розвиток, але зараз важко. Одна річ ― раз вийти на акцію, інша ― робити це весь час. Іноді здається, що це нікому не треба, і я просто цілий день плачу. Не відчуваю підтримки громади, а хочеться ж, щоб усі були одне за одного. Є люди, для яких постійна боротьба ― це кураж. Я такого не люблю. Я активістка мимоволі.

Поки йдемо від ліфту до вахтера, щоб узяти ключі від даху й подивитись на озеро на всю широчінь, нас перепиняє дядя Юра.

- Картина? На виставку? ― коротко киває він на скручений плакат «Вирлиця без забудови».
- Ні, це плакат. Ми ж за Вирлицю боремося, ― спокійно пояснює Настя.
- Ааа, так ви боретеся… А що за тема? ― сусід ніби й не чує.
- Щоб не забудували наше озеро. Пам’ятаєте, я вам розказувала?
- Хочуть забудувати… ― чи то питально, чи то ствердно протягує чоловік. ― А що хочуть?
- Торгово-розважальний центр. Засипатимуть, ― все ще терпляче каже Настя.
- А що ви хочете?
- Ми хочемо парк, зону відпочинку.
- Це добре. Цьому озеру 1000 років! Я хочу, щоб там щось гарне було. Це озеро Велика Вирлиця… Я його пам’ятаю…

І дядя Юра вдається до таких же дивакуватих розповідей, як і твердження про тисячоліття водойми. Про боротьбу із забудовою він точно знає ― Настя збирала з усього будинку підписи, стукаючи в кожні двері 16-поверхівки. Розчарувалася ― виявилося, не всім треба озеро.

Сонце майже сіло. Небо в озері видно, ніби у дзеркалі. З лівого боку ― піщаний розораний берег, ще недавно помережений пташиними лапками, а тепер зарослий шорсткою сизуватою обліпихою та березою. Тонкі з такої відстані стовпи прожекторів, що ночами лякають бобрів, їжаків, видр і зайченят, яких підгодовували небайдужі охоронці. Видно мiсце, де стояла техніка забудовника-Хомутинніка, якому не пощастило. Видно зовсім дрібні фігурки людей, що, певно, збирають трави. Видно кружляння колонії мартинів. Не видно вже засохлих саджанців, які посадили прихильники забудови й противники збереження озера ― такою курйозною була протидія екопротесту. Внизу ― стрімка міська артерія, що несе й несе автомобілі: червоні фари ― машина їде на правий берег, білі ― за Київ. Тиші немає.

Настя мовчить.

А я згадую, що вона сказала мені ще під час знайомства кілька місяців тому: «Батьки як те дерево ― звідси вже не поїдуть. Але якщо озеро забудують, то я переїжджаю ― це моя остання відрада тут».